Історія села Бараші

Село Бараші - адміністративний центр Барашівської сільської Ради, розташоване на відстані 35 км від районного центру Ємільчине. Бараші є одним із найдавніших поселень Житомирського Полісся, мальовничий куточок України, розташований на звивистих берегах річки Уж, де на поверхню виходять дивовижні творіння природи - високі гранітні пагорби , що межують із рівнинними плато.

Центральна частина села - це не просто чаруючий око краєвид Поліського краю із голубим, як небо, плесом річки Уж. Це ще й місце давнього городища, яке існувало вже у ХІІ столітті. Про те, що організоване поселення людей існувало до ХІІ століття, вказують курганні захоронення , що знаходяться в урочищах Курганки, Сербіновка, Туркеня, Чиста Лужня.

Перша документальна згадка про село Бараші відноситься до 1566 року . Це «Опис кордонів Київського воєводства», підписаний князем Радзивілом, канцлером Великого князівства Литовського.

Легенди, які дійшли до сучасників від старожилів села, та архівні документи І половини ХУІІ століття підтверджують факт існування в давнину замку-фортеці – Замчища, яке зведене було на місці вже згадуваного давнього городища у ХУІ столітті з метою захисту від набігів кримських татар. Барашівський замок був приватною укріпленою спорудою князів Острозьких, а після них - польського воєводи Станіслава Любомирського. В 1685 році замок був зруйнований, як і барашівське поселення, татарами. Бараші станом на 1577 рік вже мали статус міського поселення як приватне світське володіння.

Внаслідок ІІ поділу Речі Посполитої містечко Бараші ввійшло до складу Волинської губернії, а в 1868 року - стало волосним центром. Напередодні селянської реформи 1861 року землею у Барашах володіли 4 польські поміщики, найбагатшим серед яких був Грушецький, котрому належали 227 кріпаків. До найближчої поштової станції від Барашів було 40 верст.

Багаті поклади дивовижної білої глини навколо села та в сусідніх населених пунктах підштовхнули підприємливого купця Гершфельда побудувати у 1854 році на кошти поміщиці Рациборської на кам´яному підвищенні в центрі села (нині воно має назву Базар) фарфоро-фаянсовий завод. Історичні джерела вказують на наступних власників і управителів заводу: Карант, Кушнірський, Неберо, Максимович, Колесник Онісім. Барашівський фарфоровий завод припинив існування у 1917 році після пожежі, влаштованої більшовиками. Деякі його вироби нині знаходяться на зберіганні в Державному музеї українського декоративного мистецтва, а іменне блюдо Колесників як фамільна власність за певних обставин опинилося у приватній колекції в селищі Городниця.

Фарфоровий завод, вітряні млини, якими володіли Нейль, Вако та Вірх, і 18 крамничок, власниками яких були переважно євреї - от і вся промисловість містечка Бараші на початку ХХ століття. Волосним писарем довгий час був Томашевський Степан. Медичне обслуговування забезпечувала лікар Брунс-Пухтаавич Ольга Василівна, акушеркою працювала Федорова Ганна ТодосіЇвна , аптекою завідував Цибукмахер Аврум Мерів, якому допомагав Швець Яків Мошкович.

1872 року в Барашах відповідно до указу Олександра ІІ було відкрито однокласне народне училище . У 1905 році воно було реорганізоване у двокласне. Цим єдиним осередком освіти до 1922 року завідував випускник Коростишівської вчительської семінарії Литвинчук Федір Феодосійович.

Справжньою окрасою містечка та навколишньої округи була «Церковь во имя Преображения Господня», побудована у 1867 році в центрі села. Це була гарна дерев´яна споруда на кам´яному фундаменті, яка мала 7 дзвонів та 3 позолочених куполи. З 1863 року священником, а згодом і духовним попечителем училища був Шишацький Микола Петрович, а на початку ХХ століття – Паздерко Володимир Матвійович.

Скориставшись столипінською аграрною реформою, в лютому 1912 року сільська громада Барашів утворила декілька хуторів та відрубів в урочищах Лиса Гора , Лохвицькому, Туркені, Барашах. Всього відокремилося 85 господарств.

Встановлення більшовицького режиму в буремні 1917 – 1920 роки пов´язане з такими прізвищами: Волощук Т.І. – проголошував на сході села радянську владу в кінці листопада 1917 року; Романчук Ф.М. – голова волосного ревкому, що займався мобілізацією на потреби Червоної Армії; Боячук В.І. – комісар , що очолював боротьбу місцевих прихильників більшовизму проти петлюрівців, денікінців та поляків. Не оминули в ці роки село в єврейські погроми. Найзапеклішими були бої на території села з 20 по 23 червня 1920 року військових підрозділів Першої Кінної Армії проти поляків, що завершилися перемогою будьонівців та відновленням радянської влади на селі.

Суттєві зміни сталися в Барашах в період непу. 1921 року організовано сільське споживче товариство. 1923 року Бараші стали адміністративним центром Барашівського району . 1924 року єдина трудова школа була реорганізована в семирічку, працювало 2 гуртки з ліквідації неписьменності серед дорослих. В 1925 році у Барашах працювали державний та водяний млини, два вітряки, олійня та крупорушка; за обсягом сільсько- господарського виробництва було досягнуто довоєнного рівня.

Нелегкими, трагічними і суперечливими для барашівців стали 30-і роки ХХ століття. В серпні 1929 року було організовано перший колгосп «Червоний партизан» ( згодом ім.Крупської, голова Юшкевич Г.І.). Згодом було утворено ще 3 колгоспи: «Більшовик», «Червона Гора» (ім.Калініна) та «Сталінський шлях». Першими трактористами були Радчук А.П. та Козак Р.М.

Процес насильницької колективізації мав і негативні наслідки: скалічені людські долі в процесі розкуркулення та масове вимирання цілих родин під час Голодомору 1932-1933 років. Точну кількість жертв серед барашівців установити неможливо, але моторошні картини сталінського злочину на селі постають зі спогадів очевидців, надрукованих в «Книзі пам´яті жертв Голодомору 1932-1933 років. Житомирська область» та збірнику «Голодомор 1932-1933 років. Ємільчинський район».

В 1935 році Барашівська школа стала середньою з 10-и річним терміном навчання. В ній здобували знання 600 учнів. В селі була побудована лікарня на 50 місць, Будинок культури з кінотеатром на 300 місць, перша двоповерхова цегляна споруда для працівників партапарату. Центральні вулиці були обладнані дерев´яними тротуарами та освітленням. 1936 року стала до ладу Барашівська МТС. В 1937 році були ліквідовані рештки колишньої хутірної системи , оскільки хуторян звезли до села.

Воєнне лихоліття 1941-1944 років залишило незабутній слід в пам´яті жителів села . Грунтовне дослідження цієї трагедії не лише на основі спогадів, але й архівів здійснив уродженець Барашів, колишній працівник органів КДБ Кириленко Володимир Миколайович під назвою «У кожного була своя війна».

Найдраматичніші запеклі бойові дії в Барашах тривали в період 18-20 липня 1941 року. Близько 70-и червоноармійців загинуло в ті дні. Бараші були повністю окуповані лише вранці 21 липня 1941 року. Барашівський район було переіменовано у волость , яка входила до Звягельської округи. Тут була створена волосна управа, жандармерія,волосна українська німецька поліція. Крім того, в Барашах була утворена сільська управа на чолі зі старостою, яким був призначений Тищук Сильвестр.

Найбільш дивним явищем окупаційного періоду було те, що до 1 січня 1942 року в селі діяла початкова школа, в якій діти навчалися за радянськими підручниками. Коли ж заняття окупанти зупинили, вчителів Каленика Марковича Турченка та Ганну Михайлівну Голик заарештували.

1 листопада 1941 року в урочищі Сербіновка, розташованому в 3-х кілометрах західніше села, нацисти та поліцаї розстріляли групу євреїв із сіл Барашівського району. В числі страчених було близько ста жителів села Бараші, чимало жінок із немовлятами. Шлейфман Дору, її чоловіка та немовля кати закопали живцем.

В квітні 1942 року окупанти заарештували та розстріляли в урочищі Зозулинці сім комуністів із сіл Барашівського району . Серед страчених був колишній голова Барашівської сільради, який займався підпільною роботою під час німецької окупації, Микола Родіонович Зінченко.

Весною 1942 року німці відправили на примусові роботи до Німеччини першу партію із 300 жителів Барашівського району . Барашівські підпільники Захаров К.О. та Данюк В.К., які працювали в місцевій лікарні, видавали фіктивні довідки про те, що в селах лютує тиф та інші небезпечні інфекційні хвороби. Отримуючи дані від Примаченка Хоми, підпільники інформували населення про терміни чергового набору населення до Німеччини. Агроном Володимир Петрович Сич, який працював у волосній управі, використовуючи службові повноваження, займався постачанням партизанам хліба, круп, фуражного зерна. Барашівські підпільники налагодили зв´язок із партизанським загоном Маликова та створили свій загін ім.Боженка.

Влітку 1943 року за доносом провокатора були заарештовані Сич Володимир, Примаченко Хома і зв´язкова партизанського загону Радчук Марина. Після жорстоких катувань підпільників розстріляли.

Оборонні споруди німецького гарнізону в Барашах зазнали перевірки на міцність в серпні 1943 року, коли були безуспішно атаковані радянськими партизанами під керівництвом Маликова. А 17 жовтня 1943 року подібну операцію з пропагандистською метою провели вояки УПА, які втратили в ході перестрілки свого командира Негуса. Відходячи, вони встигли спалити кілька адміністративних споруд: лікарню, Будинок культури, приміщення прокуратури.

В ході Житомирсько-Бердичівської операції 31 грудня 1943 року підрозділи Червоної Армії звільнили Бараші. Якихось бойових зіткнень в цей час не було – німці залишили село без бою, оскільки вирішальні битви проходили на підступах до села.

Із 820 жителів, які брали участь у Другій світовій війні, 208 лишилися на полях битв. Із чоловіків, які пішли на фронт в перші дні війни 1941 року, більшість загинуло (80 чоловік). 309 барашівців удостоєні високих урядових нагород. 22 січня 2015 року пішов із життя останній ветеран у селі, кавалер трьох Орденів Слави Войтківський Йосип Карлович.

Весною 1945 року в Барашівському районі був проведений масовий недільник, в ході якого були відремонтовані приміщення лікувальних установ. На кінець відбудовного періоду барашівці повністю відродили зруйноване господарство й досягли довоєнного рівня. У 1950 році чотири колгоспи об´єдналися в одне господарство – колгосп ім.Калініна (пізніше колгосп «Україна»). У 1950-1952 роках збудовано дільничну лікарню на 140 місць та поліклініку. 1957 року в Барашах було створено міжколгоспбуд. Одна автомашина і кілька пар коней – така була матеріальна база цієї організації, а через 10 років - 12 автомашин, 2 трактори, працювали два цегельних заводи, два лісопильних, столярний, черепичний та бетонний цехи, три гранітних кар´єри.

В ході адміністративної реформи відбулося розформування Барашівського району, який припинив існування на кінець 1962 року. У 1970-1980 –х роках до послуг населення були 5 магазинів, 2 їдальні, відділення зв´язку, майстерні побутового обслуговування, Будинок культури на 350 місць, широкоекранний кінотеатр «Полісся» на 320 місць, Будинок піонерів. Була створена розгалужена та впорядкована система автошляхів, в 70-х роках минулого століття діяла авіалінія «Житомир-Олевськ», на якій курсували літаки «АН-2».

За період незалежності інфраструктура села істотно змінилася. Припинили існування барашівське відділення «Сільгосптехніка» , хлібопекарня, міжколгоспбуд, колгосп «Україна»; відбулася реорганізація лікарні з районної у дільничну. Нині в селі працюють такі організації: ТОВ «Лендкомп.центр», державні підприємства - Барашівське лісництво Ємільчинського лісового господарства та Барашівське лісництво лісгоспу «АПК», ССТ, дільнична лікарня, ППЧ-29,ТОВ «Степс-Сервіс», МНВК, відділення зв´язку, лінійно-технічна дільниця «Укртелекому», ТОВ «Тетра-Груп», барашівське відділення «Ощадкаса», сільська бібліотека, барашівська дільниця РЕМу,аптека, 11 приватних магазинів.

Чисельність населення станом на: